УАПЦ с.Під`ярків

Дописи і література

Патріарх Філарет вірно заявляє, що об’єднання – це важливий крок до такого визнання. Проте, канонічне визнання буде залежати не лише від самого факту об’єднання УАПЦ та УПЦ КП, а від того, чи буде це об’єднання здійснене на певних канонічних засадах.

А) Глава об’єднаної Помісної Православної Церкви, сенс його служіння та канонічні вимоги до кандидата на цю посаду. Як свідчить Звернення, патріарх Філарет вважає, що на чолі об’єднаної Церкви може стояти лише він. Аналогічну позицію лідер УПЦ КП озвучував також на зустрічах з архієреями УАПЦ, коли з боку УАПЦ було запропоновано обирати предстоятеля з числа інших, окрім патріарха Філарета, архієреїв УПЦ КП та, можливо, через жеребкування як вияв Божої волі щодо Церкви.

У кандидатури патріарха Філарета є свої сильні сторони. Згадаймо однак, що саме через предстоятеля Помісна Церква входить в спілкування з Повнотою Православ’я, виявом чого є молитовне поминання імені предстоятеля місцевої Церкви главами інших Помісних Церков. Тому дуже важливо, аби канонічне становище предстоятеля було таким, щоб не ускладнювало канонічне визнання очолюваної ним Церкви з боку вселенського Православ’я.

Воднораз головна проблема полягає в тому, що патріарх Філарет позбавлений священного сану та підданий анафемі (відлученню від Церкви) тою Церквою, до якої він належав до 1992 р., що було визнано іншими Помісними Православними Церквами. Патріарх Філарет каже про те, що всі канонічні санкції, які були на нього накладені, не чинні та неканонічні. Проте, перш ніж балотуватися на посаду глави об’єднаної Церкви, патріарху Філарету необхідно заручитися підтвердженням з боку вселенського Православ’я недійсності накладених на нього канонічних санкцій. До того ж часу, доки канонічної реабілітації не досягнуто, обрання патріарха Філарета на посаду предстоятеля об’єднаної Церкви може призвести до тривалої канонічної ізоляції Української Церкви.

Важливим є й інший момент. Умовою ведення переговорів з УПЦ КП, що звучала з боку УПЦ, є усунення від керівництва патріарха Філарета, який негативно сприймається переважною більшістю громад та віруючих УПЦ. Можна зрозуміти, що патріархові Філарету по-людськи неприємна така позиція. Адже він багато зробив для зміцнення ідеї Помісної Церкви. Однак, хіба церковна історія не рясніє прикладами самопожертви заради добра Церкви? І чи не відповідає така самопожертва логіці Святого Євангелія? Згадаємо слова святого євангеліста та апостола Луки, який, використовуючи традиційний біблійний образ душі як людського життя, пише: «Хто дбатиме зберегти свою душу – той погубить ії, а коли, хто погубить, – той оживить ії» (Лк, 17,33). В межах власних можливостей та сил я теж чимало зробив для утвердження в Україні ідеї Помісної Православної Церкви. Однак, як я неодноразово заявляв раніше, при об’єднанні я не висуватиму свою кандидатуру на пост глави Церкви, вважаючи, що новим церковним лідером має стати не патріарх Філарет або митрополит Мефодій, а третя особа.

Б) Важливість залучення УПЦ до переговорного процесу. Об’єднання УАПЦ та УПЦ КП – важливий етап на шляху становлення Помісної Церкви. Однак не слід забувати, що без залучення до об’єднавчого процесу найчисельнішої сьогодні Православної Церкви в Україні – УПЦ, таке об’єднання не досягне своєї кінцевої мети: остаточного становлення єдиної Помісної Церкви. Адже на сьогодні саме ця Церква має канонічне визнання світового Православ’я та об’єднує біля десяти з половиною тисяч православних парафій України. Крім того, однією з головних вимог для отримання канонічної автокефалії, яка була неодноразово артикульована Константинопольським патріархатом, є єдність православного єпископату України, досягти якої, ігноруючи позицію єпископату УПЦ – неможливо. Отже, не відмовляючись від участі в об’єднавчому процесі з УПЦ КП, наша Церква на своєму Архієрейському соборі 11 серпня заявила про важливість залучення до об’єднавчого процесу УПЦ під омофором блаженнішого митрополита Володимира.

В) Участь Константинопольського патріархату в канонічному становленні Помісної Церкви в Україні. Окремого пояснення вимагає позиція УАПЦ щодо ролі Константинопольського патріархату в процесі об’єднання. Як пише патріарх Філарет, звернення в процесі об’єднання до Константинополя не є виправданим, оскільки:

• Раніше Константинопольський патріархат вже висловлювався за об’єднання наших Церков.
• УПЦ КП та УАПЦ вважають себе автокефальними Церквами.

На перший погляд, така логіка правильна. Дійсно, «якщо і Київський Патріархат, і УАПЦ вважають себе автокефальними, тобто адміністративно незалежними Церквами, то вимога благословення Предстоятеля іншої Помісної Церкви, як умови їх об’єднання, може бути пояснена або необізнаністю у канонічному праві, або бажанням відмовитися від статусу автокефалії». Втім, патріарх Філарет не випадково вжив слово «вважають» замість «є». Річ у тім, що де-факто будучи Церквами з автокефальним статусом, з точки зору вселенського Православ’я та УПЦ КП та УАПЦ ще не є такими остаточно, оскільки, як має бути відомо патріарху Філарету, згідно канонічної традиції Православної Церкви наш автокефальний статус вимагає визнання з інших Помісних Православних Церков і в першу чергу Константинопольського патріархату. Саме тому, щоб пришвидшити процес канонічного визнання, наша Церква і висловилася за те, аби до процесу об’єднання була залучена давня Церква Константинополя, з якою історично пов’язана Церква в Україні.

Принагідно зауважу, що раніше патріарх Філарет неодноразово заявляв про необхідність «створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви». До цього ж – створити в Україні Помісну Православну Церкву – він закликав і Константинопольського патріарха Варфоломія. Отже, як бачимо, богословська логіка патріарха Філарета іноді обумовлена його власними інтересами та має ситуативний, а не об’єктивний характер. Коли йому це вигідно, він висловлюється таким чином, ніби Київський патріархат є не Помісною Церквою в канонічному сенсі цього слова, а якоюсь проміжною ланкою на шляху до її виникнення (про що власне і свідчить вжите ним поняття «створити», яке згідно логіки передбачає, що до цього моменту Помісної Церкви в Україні як повноцінної еклезіологічної структури не існувало). В інших випадках він звинувачує нас, архієреїв УАПЦ, в тому, що ми забуваємо, що наша Церква проголосила свою незалежність, а тепер нібито відмовляється від неї.