УАПЦ с.Під`ярків

Поволі  вдивляюся у фото старої церкви, роздивляюся обличчя  а на серці одне – великий сум.

Когось із цих людей уже нема, хтось постарів, хтось під тяготою житейських проблем покрився смутком.Невеличка хатина, з першого погляду не одразу зрозуміло що це  Церква.Але це не затьмарює таїнства шлюбу.Посміхаються люди, світить сонце ,що ще потрібно для щастя.Саме тому на   серці у мене смуток,  смуток не тому що,  невпинно біжить час, а тому що, коли я слухаю старших людей котрі на цьому фото зовсім ще діти – розумію, ми невпинно втрачаємо найцінніше  - самих себе.За тими проблемами та клопотами, нема часу для спасіння душі.Коли старші люди розповідають скільки діточок ходили до цієї маленької церковці,  вони навіть у вівтарі мали стояти тому що, на церкві небуло місця.І всім було  затишно, тепло і зручно, ніхто не нарікав що чогось нема.Скільки молодь непробула б на танцях, по слову мами всі йшли до церкви.Зараз ми маємо прекрасний храм, в якому багато ікон і розписів ,але є байдужість, люди кажуть храм нікуди не дінеться ,піду наступної неділі.Але виникає питання чи буде наступна неділя, чи буде наступний день щоб покаятися ,всі під Богом ходимо.

      Я бажаю одного, щоб храм і далі розквітав, але люди в ньому залишалися такими вірними, як попередні покоління.Церква -це не місце хвальби чи гордині, це місце де можна заплакати і не боятися що осудять, прийти і залишити свої жалі, а сам Господь витре сльози і поверне душевний спокій.

            Радості Вам Від Господа.

                                                                                               о.Андрій